Ірина Матяш,
доктор історичних наук, професор провідний науковий співробітник відділу історії міжнародних відносин та зовнішньої політики України Інституту історії України НАН України
Особливості українсько-грузинських дипломатичних відносин у 1919–1921 рр. зумовлені перебігом революційних подій та протистояння з більшовицькою Росією, в яких Україна і Грузія виборювали свою незалежність і міжнародну правосуб’єктність. Тоді багатовікові взаємини Українсько-грузинські дипломатичні відносини в 1919–1921 рр. українського і грузинського народів набули нових форм, що мали свій вияв у заснуванні ще 1918 р. перших консульських установ Української Держави в Тифлісі й Батумі та дипломатичного представництва Грузинської Демократичної Республіки в Києві й консульств у Одесі й Харкові. «Блискучий розвиток нашої державності, який на певний час зробив Україну «оазисом» серед всеросійського безладдя, — згадував згодом перший український міністр закордонних справ Олександр Шульгін, — звернув на себе загальну увагу. До Київа стали наїздити делегації від різних частин колишньої імперії царів і з захопленням дивитись на ту організаційну роботу, яка перейнята була всенароднім ентузіазмом. Дивитись і потім робити спроби досягти того ж й своїх країнах».
Серед офіційних представників урядів таких країн були репрезентанти Грузинської Демократичної Республіки, що постала відповідно до «Акту незалежності Грузії», ухваленому Національною Радою 26 травня (8 червня) 1918 р. До Києва з метою «укріплення дружніх стосунків між Україною і Грузією та торгово-промислових зносин» відповідно до надісланого грузинським урядом 4 (17) липня 1918 р. агреману були скеровані з особливими дорученнями Віктор Васильович Тевзадзе (Тевзая) — 35-річний правник і депутат Грузинського парламенту та Давид Віссаріонович Вачєїшвілі. Останній мав певний досвід у цій сфері, перебуваючи на посаді офіційного представника Грузинської національної ради на території України та комісара у військових справах при Центральній Раді.
Представництво Грузії в Києві відкрилося у вересні 1918 р. на вул. Караваєвській, 98 . В його структурі були консульський та економічний відділи, прес-бюро. Штатним розписом передбачалися посади першого і другого секретарів, військового аташе та його помічника, технічний персонал. Їх обіймали С. С. Асатіані, А. О. Сванідзе, Г. П. Мамаладзе, Н. П. Брегвадзе, В.Макацарія, військовий аташе полковник Кавтарадзе та інші (всього 20 співробітників).
В.В.Тевзая активно розпочав реалізацію доручень уряду, серед яких було й налагодження контактів із зарубіжними представниками, акредитованими в Києві. 2 листопада він вручив офіційну ноту представнику Фінляндії Ґерману Ґуммерусу щодо визнання Фінляндією незалежності Грузії. Фінський дипломат негайно передав її до Хельсінкі з позитивним відгуком. Менше місяця знадобилося В. Тевзаї на переговори щодо підписання українсько-грузинських міждержавних угод. 5 грудня 1918 р., напередодні зречення гетьманом П.Скоропадським влади, з українського боку заступник міністра торгу і промисловості С. В. Бородаєвський, а з грузинського — В.В.Тевзая підписали «Договір між Українською державою і Грузинською Республікою». Перший українсько-грузинський міждержавний акт містив положення про загальні права громадян, консульські зносини, торгівлю, мореплавство, транзит. Його важливою нормою було надання права на взаємне призначення генеральних консулів, консулів, консульських і торгових агентів «у всі порти і місцевості». Пільги і права консульських представників визначалися на засадах взаємності. Відтак мали засновуватися грузинські генеральне консульство в Одесі та консульство в Харкові. 7 грудня було підписано угоди про міжбанківські переказні операції та про обмін товарами між Українською Державою і Грузинською Демократичною Республікою як незалежними державами. Однак договори не набули законної сили.
Правову підставу для заснування українських консульств на Кавказі склав Закон Української Держави від 4 липня 1918 р. «Про заклад генеральних консульств і консульських агентств за кордоном», відповідно до якого 16 серпня наказом № 266 було призначено консульськими агентами 1 розряду Євгена Засядька в Батумі (з 4 липня) та Олексу Кулинського в Тифліс (з 20 липня), 20 серпня — секретаря Василя Буткова. Однак через відміну цього закону, остаточно офіційне призначення українських консулів до грузинських міст відбулося в листопаді 1918 р. Згідно з Законом Української Держави від 6 листопада 1918 р. із 1 вересня скасовувалася раніше створені консульські установи та утворювалися серед інших генеральне консульство в Тифлісі та консульство Батумі-Поті. Генеральним консулом у Тифлісі 11 листопада було призначено Лева Лісняка, старшим секретарем — Миколу Ковалевського, секретарем 19 листопада — Олександра Дробишевського. На момент відновлення Української Народної Республіки і приходу до влади Директорії Лев Лісняк ледве встиг дістатися місця призначення. Відтак він залишився в Тифлісі, очікуючи підтвердження повноважень від нової української влади.
Діяльність Надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі.
Дипломатичне представництво УНР на Кавказі було створено вже урядом Директорії 26 січня 1919 р., незадовго до захоплення Києва більшовиками. Очолив Надзвичайну дипломатичну місію УНР на Кавказі уродженець Підляшшя, білорус за походженням І.Г.Красковський. Його дипломатичні повноваження поширювалися на Азербайджан, Вірменію та Грузію. Місцем осідку місії було визначено Тифліс. 6 лютого 1919 р., уже в Вінниці, куди виїхав уряд Директорії УНР, на посаду радника місії було призначено письменника і публіциста, уродженця Бессарабії, вихідця з польської дворянської родини шведського походження, випускника Уманського училища землеробства і садівництва Євгена Адольфовича Ганейзера. Посаду аташе обійняв член Центральної Ради від Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст і останній Київ- ський губернський комісар (з грудня 1918 — по січень 1919 р.) Зіновій Григорович Моргуліс.
Урядовцем місії став колишній службовець гетьманської комендатури, підосаул Іван Альойзович Полянський. Однак не всі співробітники розпочали виконання своїх функцій. Зокрема, відмовився виїхати на Кавказ аташе З. Г.Моргуліс. На утримання місії та подорож її співробітників до місця призначення відповідним законом було виділено 22 000 карб. Додаткові сподівання на матеріальну підтримку діяльності місії на місці призначення, давав лист на ім’я І. Г. Красковського за підписом голови Директорії УНР В.К.Винниченка з дорученням отримати від грузинського уряду 500 000 рублів. Таку суму рішенням Ради Народних Міністрів УНР від 10 січня 1919 р. за доповіддю міністра фінансів було виділено як безвідсоткову позичку з коштів Державної скарбниці на три місяці уповноваженому в справах Грузії, причому 100 000 — карбованцями, а 400 000 — керенками. В.В.Тевзая підтвердив отримання коштів грузинською стороною і висловив зі свого боку клопотання перед грузинським урядом про повернення відповідної суми українському колезі. Вказані кошти мали залишитися в розпорядженні І.Г.Красковського для використання з метою підтримки українських установ і матеріальної допомоги українським громадянам.
18 лютого Голова місії отримав доручення «подбати про скоріше визнання Генеральним консулом на Кавказі Л. Лісняка», а наступного дня персональний склад місії поповнився урядовцем Андрієм Венедиктовичем (Бенедиктовичем) Тишкевичем, нащадком відомої родини великих землевласників Віленщини. Дипломати невідкладно почали готуватися до від’їзду й уже 20 лютого виїхали з Вінниці.
Першим пунктом зупинки планувалася Одеса, куди місія прибула вже наступного дня, але затрималася через візування французькою адміністрацією паспортів та очікування сталої навігації майже на два місяці. Ще одна затримка чекала в Новоросійську, Севастополі та Ялті. В Криму написав рапорт про звільнення радник Є. А. Ганейзер, а І. А. Полянський тимчасово залишився для обстеження умов життя кримської української громади. І.Г.Красковський вирушив на Кавказ лише з А. Б. Тишкевичем.
У Новоросійську, де очікували на пароплав до Батумі, І.Г.Красковський зустрівся з Головою Кубанської крайової ради М.С.Рябоволом — патріотом Кубані й прихильником її суверенних прав. Вони обговорили перспективи створення Чорноморської конфедерації та питання про сплату проросійським урядом Кубані коштів на надане за Гетьманату військове спорядження. Однак надалі розвинутися домовленостям не судилося через вбивство М.С.Рябовола денікінцями в червні 1919 р. За допомогою кубанського лідера 25 березня українські представники виїхали до місця призначення, куди прибули лише 4 квітня.
Для розташування служб представництва і своєї резиденції І.Г.Красковський винайняв квартиру в будинку № 3 на Верійському узвозі. Це було велике помешкання, що «мало сім кімнат, велику кухню й балкон до двору». Там влаштували канцелярію, кабінет голови місії, вітальню для відвідувачів, їдальню. Літньою резиденцією стала дача в селищі Сурамі — п’ять кімнат з меблями, садом, городом і водопостачанням.
Невдовзі після приїзду І.Г.Красковський повідомив МЗС УНР, що вірчі грамоти очільникам урядів Грузії, Вірменії та Азербайджану він вручив під час офіційних зустрічей. Представники дипломатичного корпусу в Тифлісі зустріли українського посла без особливих емоцій. На його офіційні візити згодились лише польські та литовські дипломати. Представник Великої Британії, в сфері політико-економічного впливу якої перебувало тоді Закавказзя, комісар Джон Олівер Уордроп відмовився прийняти І.Г.Красковського як державного представника, але зустрівся з ним як із приватною особою. Така позиція не засвідчувала готовності англійської адміністрації визнати незалежну УНР, у столиці якої вже порядкували більшовики. Однак уже сама зустріч сприймалася українцям як позитивний сигнал. Найкращі стосунки в українського посланця склалися з папським візитатором О.Дельфуше, який сприяв встановленню контактів української місії з італійським і французьким представництвами.
Відповідно до службових обов’язків голові місії підпорядковувалися створені ще за Гетьманату консульства в Тифлісі, Батумі й Баку. З’ясовуючи причини затримки екзекватур Л. І. Лісняка, І. Г. Красковський виявив, що на перешкоді стали, з одного боку, непередбачувані обставини — багаж Л. І. Лісняка, в якому перебували й офіційні документи, було викрадено в дорозі; з другого — протидія О.Кулинського, призначеного раніше й відкликаного, який не хотів залишати посаду, а з третього — те, що «Л. Лісняк не тішився ніколи популярністю серед грузин». І.Г.Красковський скерував до МЗС ДРГ вербальну ноту щодо прискорення визнання українського консула, однак скоро відповіді не отримав. 15 квітня він запропонував Л.І.Лісняку обійняти вакантну посаду радника місії. Лише після повторного звернення 8 травня надійшло повідомлення про визнання Л.І.Лісняка генеральним консулом УНР на Кавказі з розташуванням у Тифлісі. Той одночасно залишався на посаді радника місії до 1 грудня. Вдалося досягти І.Г.Красковському й визнання Л.І.Лісняка генеральним консулом зовнішньополітичними відомствами Вірменії (16 травня) та Азербайджану (5 серпня).
Перші звернення до грузинського зовнішньополітичного відомства стосувалися й виплати НДМ УНР 500 000 рублів, на розпорядження якими І. Г. Красковський мав доручення від Уряду Директорії. Грузинська сторона планувала негайно сплатити вказану суму з військового фонду, однак затвердження протоколу засідання уряду від 15 квітня, під час якого було ухвалено рішення про сплату українській стороні боргу, відкладалося. Кадрова і фінансова ситуації ускладнювалася ще й через дії консульського агента О.Кулинського, звинуваченого грузинською владою в шахрайстві. І.Г.Красковському довелося проводити внутрішнє розслідування, в ході якого з’ясувалося, що О.Кулинський за короткий час перебування на посаді «вів не українську політику, а навіть часом ворожу до України», а з приходом до влади Директорії подав офіційний запит до Грузинського уряду щодо визнання ним уряду Директорії. Стало відомо також, що за безпідставне видавання українських посвідчень він був звинувачений грузинською стороною в спекуляції й хабарництві, приховував гроші, отримані за консульські збори. О.Кулинський відмовлявся передавати справи Л.Лісняку й не здав на зберігання архів консульства до Українського комісаріату на Кавказі. Враховуючи ці обставини, голова місії категорично вимагав звільнення О.Кулинського без будь-яких виплат і наказав йому передати всі справи та архів Л.Лісняку. Зрештою за відсутність особистого авторитету та діяльність, несумісну з консульськими обов’язками О.Кулинського було звільнено, і він залишив Тифліс.
На початку червня 1919 р. до Батумі прибула Українська військова місія до народів Північного Кавказу, сформована з ініціативи міністра військових справ отамана Олександра Шаповала з метою проведення підготовчої роботи щодо вербування горців до української армії та формування за умови одержання відповідних коштів 10 тисяч горських вояків. Її очільнику — полковникові Миколі Мусійовичу Чеховському — І.Г.Красковський запропонував обійняти посаду військового аташе НДМ УНР з огляду на збіг функцій і завдань. Відповідний наказ було видано 1 липня. Саме тоді місія дісталася Тифлісу, бо «без пояснення причин» голова місії і сотник Федір Шаповал були затримані на деякий час за наказом із Царгороду в Батумі британським командуванням. Та належно розгорнути роботу військовій місії не вдалося через дії колишнього командувача Окремої Запорозької дивізії, уродженця Аджарії генерала Олександра Натієва. За інформацією, що її мав посол УНР у Царгороді О.Г.Лотоцький, той вступив «до Добровольчої армії з метою набрати на Кавказі військовий кадр та, вступивши з ним на Україну, прилучитися до українського війська». План було викрито, О. Натієва відкликано, але грузини, вважаючи, що він збирав війська для Денікіна, його ліквідували Відтак припинила діяльність і військова місія, а М.М Чеховський залишився військовим аташе НДМ УНР.
Для забезпечення позитивного іміджу УНР важливо було в цей час поширювати правдиву інформацію про Україну та її боротьбу з більшовизмом. Потреба в цьому була очевидна ще й через неправдиві тенденційні відомості, які систематично поширювало більшовицьке радіо, що було для Кавказу єдиним джерелом інформації. З метою ознайомлення місцевих мешканців і представників дипломатичного корпусу з українським життям І.Г.Красковський планував створити друкований орган місії. За участі представників Грузії, Вірменії, Туркестану ним було засновано тижневик «На Рубеже» та щоденну газету «Новь», але за браком коштів розвинути видавничу діяльність не вдалося. Пріоритетним завданням дипломатичної місії залишалося налагодження політичної співпраці задля реалізації спільної мети — захисту інтересів новостворених держав на міжнародній арені. І.Г.Красковський ретельно вивчав ставлення політичних лідерів Кавказу і Кубані до ідеї Чорноморського союзу. Актуалізацію в закордонній політиці УНР ідеї створення Чорноморсько-Балтійського союзу він вважав дієвим інструментом захисту від «Московщини». В надісланому до МЗС УНР звіті щодо цього питання дипломат наголошував, що ця ідея «зустрічає велике співчуття» на Кавказі й Кубані з розумінням, що ініціатива щодо створення такої організації і головна роль у ній має належати Україні, як тільки вона звільниться від більшовиків.
Окрім аналізу політичних питань, І.Г.Красковський досліджував економічні проблеми. Нагадуючи українському уряду про те, що під час Гетьманату Кубанська Рада отримала кілька мільйонів артилерійського спорядження, він пропонував вимагати від кубанського уряду повернення грошей, які могла б скласти спеціальний фонд для розвитку українських економічних підприємств на Кавказі та Кубані. Формулювалися при цьому і конкретні пропозиції: придбати для України мідні рудники на Кавказі; започаткувати українську бавовняну справу в Мугані, де мешкає багато українців і розвивається бавовнярство.
В серпні 1919 р. до І.Г.Красковського звернулися представники української громади в Криму з проханням щодо вирішення питання про визнання прав українського консульства в Криму за Виконавчим комітетом (Малою Радою) Крайової ради в Криму або заснування в Криму представництва УНР. Без коштів і достойних поводирів «українське міське громадянство в Криму лишиться беззахисним проти обрусительних заходів російського уряду і населення буде змушене цілком зденаціоналізуватися», — йшлося в зверненні. Ідея, що спонукала кримських українців до такого звернення, була значно ширша за їхні побутові, навіть — культурні, інтереси. Йшлося про ідею національну. Її підтримувала Татарська Директорія і курултай. Керманичі татарського народу вважали «бажаним і потрібним» заснування українського представництва в Криму «для спільної діяльності попліч з українцями в обороні національних прав обох народів». Прохання ґрунтувалося на рішенні з’їзду представників українських організацій Криму, що відбувся 11 серпня 1919 р. у Севастополі за участі представників українських громад Алупки, Євпаторії, Сімферополя, Севастополя, Ялти. Делегати з’їзду обрали українським консулом педагога, журналіста і громадського діяча Павла Єрофейовича Горянського, а місцем осідку консульства визначили Ялту (вул. Дворянська, 10). Подібні установи в Криму вже функціонували: в травні 1919 р. Грузинський національний комітет у Криму утворив у Ялті грузинське консульство, яке діяло до 1920 р. Кримські українці вважали І.Г.Красковського авторитетним порадником у справі утворення Українського представництва в Криму з огляду на його діяльність у сфері «дотримання українського національного руху в колоніях» та фахівця в «східній політиці». За дорученням голови місії секретар А.Б.Тишкевич переслав відповідно засвідчені копії звернення витягу з рішення з’їзду та копію статуту Крайової української ради в Криму на рішення РНМ УНР. І.Г.Красковський, користуючись своїм правом глави дипломатичної місії в умовах практично повної відсутності комунікації з урядом доручив П.Є.Горянському «взяти на себе захист українців на правах Консула».
В цей час відбулося помітне скорочення фінансування діяльності НДМ УНР. Задля створення більш-менш відповідних умов роботи для інших співробітників він вирішив виплачувати кожному щомісячну допомогу в розмірі ставки. Найскладнішим було матеріальне становище консульства в Батумі, очолюваного Є.П.Засядьком. З січня по квітень 1919 р. (до прибуття місії) консул практично не отримував платні; значно скоротилися прибутки від вчинення консульських дій, оскільки через тотальну дорожнечу (ціна 1 фунту м’яса сягала 100–150 рублів) клієнти консульства не мали змоги платити консульське мито.
15 листопада перед І.Г.Красковським як офіційним представником УНР було порушено питання представником коаліційної Ради оборони Північного Кавказу і Дагестану про потребу довести до відома українського уряду пропозицію щодо підписання договору про взаємне сприяння в боротьбі з Добровольчою армією. Окупація денікінцями Дагестану і Чечні, конфіскація продовольства для потреб армії та оголошення мобілізації серед горців спричинили збройний опір місцевого населення. Важливою умовою взаємодопомоги, відображеної в проекті угоди, було надання УНР як договірною стороною 45 млн рублів на організацію війська «не менше 15 000 бійців» для боротьби за незалежність Республіки Гірських Народів. Ці кошти мала передавати місія під керівництвом І. Г. Красковського в міру формування загонів. Для практичної допомоги в формуванні армії горців УНР мала відряджати на Кавказ українських інструкторів. Натомість уряду Директорії пропонувалося вербувати у межах Гірської Республіки добровольців-вершників «після зміцнення політичного становища Гірської Республіки». Пропозиція залишилася не реалізованою через поразку УНР у боротьбі з Добровольчою армією і «повною неможливістю переїхати в Україну кому би то не було». Однак повідомлення про потребу підписання договору до МЗС УНР І.Г.Красковський спрямував.
У січні 1920 р. місія і підпорядковані їй консульства взагалі залишилися практично без грошей і можливості отримати фінансування від уряду УНР. Негативне ставлення до української місії демонстрували представництва держав Антанти. На припиненні діяльності віце-консульства в Батумі наполягала англійська влада. Ні англійці, ні французи не ставили візи на українські паспорти. Хоч І. Г. Красковському і А.В.Тишкевичу англійський губернатор «з огляду на те, що вони не знають ніякої України» зробив «пропозицію» взяти російські паспорти, на які невідкладно будуть поставлені візи, і виїхати з Кавказу. Голова місії скористатися пропозицією не збирався й продовжував виконувати свої функції.
До завдань місії належало й з’ясування становища українців на Кавказі. Щодо організації реєстрації українських громадян І. Г. Красковський співпрацював із місцевими українськими громадами. В березні 1920 р. він отримав звіт щодо кількості українців у Абхазії, які мешкали як у суто українських селах (Спасіння, Стара й Нова Чернігівка, Полтавка, Володимирівка, Петропавлівка, Бомбори, Веселе, Парнаут), так і «в сумі з іншими націями» (Бакланівка, Дранди, Псхулати, Миколаївка), а також у містах (Сухумі, Гудаути, Гагри). Проблема реєстрації місією українських громадян полягала в тому, що багато з українців були записані в російських статистичних відомостях як «росіяни», значна частина українських родин виселилася під час революційних подій, багато кому не було чим заплатити членські внески за участь в діяльності української громади. З урахуванням можливої з цих причин похибки голова української громади в Абхазії подав до місії інформацію про зареєстрованих 225 її членів та просив матеріальної допомоги на розвиток української справи в Абхазії.
І.Г.Красковський вживав також заходів щодо створення табору для примусово мобілізованих до Добровольчої армії українців, які відмовилися евакуйовуватися з цією армією в Грузію і Крим і висловили бажання боротися в Україні в лавах української армії «за демократичні республіканські ідеї». Відтак вони перебували в концентраційних таборах разом із іншими інтернованими «добровольцями». Звертаючись до міністра закордонних справ Грузії, І.Г.Красковський просив сприяння щодо створення в м. Поті спеціального табору виключно для українців. Йшлося про зосередження на одному майданчику розпорошених по всій Грузії українців. Тут вони мали очікувати повернення в Україну. Передбачити час очікування було складно не лише з огляду на організаційні моменти, але ще й через те, що в Україні до влади прийшли більшовики, а уряд УНР діяв за межами рідної землі, не втрачаючи втім надії на повернення. Звернення українського представника міністр закордонних справ Грузії скерував до міністерств внутрішніх справ та військового «для висновку».
26 травня 1920 р. Грузинська Демократична Республіка і РСФРР підписали мирний договір. І. Г.Красковський стверджував у свої дипломатичних звітах, що зробив усе можливе, щоб цього не сталося, однак його зусилля були неспівмірними із заходами більшовиків. Відповідно до його домовленості з міністром закордонних справ Грузинської Демократичної Республіки Є.П.Гегечкорі деякий час українське представництво на Кавказі зберігало свій статус. Та більшовики вимагали його ліквідації. І.Г.Красковський вислав до МЗС УНР секретаря місії А.Б.Тишкевича з доповіддю про політичне становище на Кавказі та отримання коштів на утримання установи і директив щодо подальшої діяльності. Однак ні коштів, ні директив керівник місії спершу не отримав. Йому доводилося діяти в умовах надзвичайно ускладненого зв’язку з центром: іноземні дипломатичні кур’єри в Грузію не їздили, єдиним каналом зв’язку було Посольство УНР у Царгороді. В умовах реальної можливості переходу влади до більшовиків голова місії отримав пряму вказівку українського керівництва надавати візи для тих, хто збирався виїхати, лише на українські документи, ставити візи на російські паспорти заборонялося.
На початку червня офіційний орган — газета «Боротьба» опублікував телеграму народного комісара закордонних справ і голови Раднаркому УСРР Християна Раковського з пропозицією Грузії про встановлення двосторонніх відносин між республіками. Реагуючи на новину, І.Г. Красковський подав вербальну ноту до грузинського зовнішньополітичного відомства з роз’ясненням, що «єдино законним урядом України є уряд УНР, створений українським народом у процесі його боротьби за своє національне самовизначення і за своє незалежне державне буття».
24 червня 1920 р. до Тифлісу надійшли настанови міністра закордонних справ Андрія Ніковського щодо пріоритетів у подальшій діяльності українського представництва. Проведену І.Г.Красковським роботу керівник зовнішньополітичного відомства визнав «корисною». Відтак і надалі йому доручалося дотримуватися головного напряму закордонної політики УНР, який полягав у тому, щоб досягти визнання України «повним суб’єктом міжнародних відносин» та підтримувати національні держави в їх прагненні до не залежного від більшовицької Росії життя. Особлива увага в настановах приверталася до необхідності сприяти якнайтіснішим контактам Кубані з Україною та об’єднання з Україною Криму з огляду на важливість виходу до моря, а також встановлення зносин із Донбасом. Ключового значення надавалося досягнення взаємного визнання УНР та Грузії, Азербайджану і Вірменії. До листа міністра додавалися датоване 25 червня 1920 р. уповноваження І.Г.Красковському «бути представником Української Народної Республіки на Чорноморщині, Кубанщині і в Республіці Союзу Горських Народів — захищати там інтереси українських громадян і вести переговори по всяким політичним і економічним справам».
Однак його становище поступово набувало загрозливого характеру. Істотно скоригувала перспективу діяльності місії зокрема скерована 20 вересня 1920 р. тимчасовим виконувачем обов’язків повноважного представника РСФРР у Грузії Леонідом Старком до МЗС Грузії нотапротест, що містила пряму вимогу припинити діяльність Надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі та підпорядкованих їй консульських установ. Як особи, перебування яких не бажано в Грузії, називалися І. Г. Красковський, М. М. Чеховський, Л. І. Лісняк, Є.П.Засядько та А.А.Петренко. Додатково вимагалося поставити російського представника до відома, які заходи вживаються для припинення діяльності дипломатичних та консульських установ на території Грузії.
Грузинська сторона надала відповідь за підписом виконувача обов’язків міністра закордонних справ К. Сабахтарішвілі вже 1 жовтня 1920 р. У ноті-відповіді вказувалося, що українська місія прибула в Тбілісі як офіційне представництво УНР і була офіційно визнана грузинським урядом. Водночас висловлювалася готовність застосувати до українських представників відповідну норму ст. 5 договору, що визнавала незаконним перебування на території Грузії організацій, які претендували на виконання державних функції, й доручити своєму представникові в Москві Г. Ф. Махарадзе розпочати переговори з представником УСРР щодо підписання мирної угоди. Тим самим грузинська сторона фактично зобов’язувалася припинити діяльність української місії.
Голова грузинського уряду Н.М.Жорданія запросив І.Г.Красковського на аудієнцію. Розмова була складною. Запевнюючи в незмінності ставлення грузинського народу до народу українського, «непохитності дружніх взаємовідносин» до національного українського уряду та його представництва на Кавказі, Н. М. Жорданія пояснив, що дальше перебування місії під керівництвом І. Г.Красковського на Кавказі може послужити для більшовиків casus belli, а тому він має організувати виїзд місії під будь-яким приводом. На пропозицію І.Г.Красковського повернути вірчі грамоти грузинський лідер запевнив, що не бажає розриву дипломатичних відносин з УНР, лише політичні обставини змушують шукати такий вихід із ситуації. Не маючи відповідних вказівок і матеріального забезпечення від українського уряду, І.Г.Красковський організував «інформаційну заслону» щодо основної — політичної — причини від’їзду місії. Місцева преса одностайно повідомляла, що він виїхав з Грузії «для докладу Правительству УНР і для участі в з’їзді закордонних представників УНР».
Залишаючи посаду, І. Г. Красковський намагався зберегти найменшу можливість захисту українських громадян. Він провів нараду з генеральним консулом Л.І.Лісняком та членами місії А.А.Петренком і військовим аташе М.М.Чеховським. Його ідея полягала в дорученні опіки над українськими громадянами в умовах приходу більшовиків не «офіційним представникам українського уряду», а головам українських громад, якими фактично були ті самі особи: полковник М.Чеховський очолив громаду в Тифлісі, Волошинов — у Сухумі, Є. Засядько — в Батумі.
Після виїзду І.Г.Красковського з Тифлісу йому двічі довелося подавати рапорт про звільнення. Лише 31 травня він отримав інформацію про те, що діяльність НДМ УНР на Кавказі «тимчасово припиняється», а його рапорт про демісію буде прийнято «днем його приїзду до Тарнова».
Генеральний консул УНР Левко Лісняк залишив Тифліс 25 лютого 1921 р., дізнавшись про вторгнення більшовицької кінноти в околиці міста. Він виїхав з міста останнім потягом, не попередивши родину, а в Батумі зустрівся з консулом Євгеном Засядьком. Разом дісталися Царгороду й довго поневірялися в пошуках притулку та порятунку від голоду. Відтак обидва консульства також припинили діяльність.
Діяльність консульства Грузії в Одесі
Грузинські консульства в Одесі й Харкові, засновані восени 1918 р., працювали в 1919–1921 рр. в умовах влади Добровольчої армії та більшовиків. Між білогвардійцями (грудень 1918 р. – квітень 1919 р. серпень 1919 р. – січень 1920 р.) і більшовиками (квітень–серпень 1919 р.) доводилося балансувати в цей час О. І. Ушверідзе – генеральному консулові Грузії в Одесі. Перші накази О. М. Гришина-Алмазова — Одеського військового генерал-губернатора від Добровольчої армії передбачали мобілізацію грузинів до лав білогвардійців. О.І.Ушверідзе вдався до «енергійних протестів» проти його дій, спрямованих на порушення прав грузинських підданих (насамперед — проти примусової мобілізації) й досягнув «мовчазної відміни наказу».
Додаткову проблему для консула створив арешт добровольчими військами пароплава «Брати Феофані», що перебував у Одеському порту на ремонті. Грузинський уряд отримав його 1918 р. на підставі договору від Чорноморської залізниці, що пролягала територією Грузії. Судно було скеровано під грузинським прапором із порту в м. Поті в розпорядження консульства в Одесі. Одразу після арешту орендар залишив судно, а утримання його повністю лягло на плечі консула. Очікуючи звільнення, він затримав капітана Хечинова й частину команди для обслуговування пароплаву. Однак арештоване судно не повертали законним власникам.
Це ускладнювало евакуацію військовополонених і біженців, чисельність яких у Одесі стрімко зростала. Відтак О. І. Ушверідзе взяв позичку в місцевої влади та інших осіб у розмірі 200 000 рублів і невдовзі частково повернув її. 50 000 рублів, позичених у О. М. Гришина-Алмазова, із цієї суми були вирахувані через збитки в зв’язку реквізицією пароплаву та витратами на утримання його команди. В такий спосіб консул частково повернув витрачені кошти, а військовий губернатор розплатився за арешт судна власними коштами або коштами одеситів.
Упродовж листопада 1918 р. – лютого 1919 р. Грузинське консульство функціонувало за адресою: вул. Гоголя, буд.15. Зусилля О.І.Ушверідзе та його підлеглих зосередилися на реєстрації грузинських громадян, допомозі біженцям та демобілізованим солдатам, організації товарообміну. З метою активізації організації товарообміну при консульстві було засновано Особливу економічну раду, до компетенції якої належало забезпечення товарообмінних операцій і транспорту вантажу. Всіх зацікавлених заохочували звертатися з пропозиціями до цієї ради. Керівництво цим підрозділом покладалося на М.І.Скобелєва, який спеціально прибув з Києва в Одесу. Економічним радником при консульстві став проф. С.Л.Аваліані – земляк консула і випускник Імператорського Новоросійського університету.
На початку 1919 р. О.І.Ушверідзе довелося боротися за існування своєї установи. Призначений А.І.Денікіним в січні 1919 р. на посаду головнокомандувача військами Добровольчої армії в Одесі генерал О.С.Санников видав наказ про припинення діяльності консульства і запропонував консулові залишити Одесу. Відмінити наказ не вдалося, але звернення О. І. Ушверідзе до союзного командування дозволило знову відкрити консульську установу.
Ця дія консула була вдалою не лише тому, що генерал д’Ансельм виявляв зацікавленість організацією торгівлі з Грузією, але й через те, що у нового очільника одеської влади не складалися стосунки з французьким військовим командуванням. Відтак генерал д’Ансельм продемонстрував свої переваги у прийнятті рішень. Він дозволив О.І.Ушверідзе звертатися безпосередньо до нього для полегшення відправки з Одеси військовополонених. У березні 1919 р. генерал О. С. Санников залишив посаду, а спроби припинити діяльність консульства не повторювалися.
Захоплення Одеси більшовиками та утримування міста впродовж квітня–серпня 1919 р. спричинило істотні проблеми для всього консульського корпусу. Для обговорення організації взаємодії з владою в умовах непередбачуваної поведінки більшовиків щодо іноземців сформувалася консульська колегія. Її очолив О.І. Ушверідзе. На вимогу Х.Раковського впродовж 10 днів консули мали звернутися до своїх урядів і з’ясувати їхню готовність визнати радянську Україну. До 1 травня 1919 р. відповідь від своїх урядів про визнання УСРР отримали лише нідерландський та італійський консули. Діяльність інших іноземних консулів припинялася, вони втрачали консульський імунітет і переходили на права приватних осіб, а консульства зачинялися. Консули мали залишити Одесу впродовж восьми днів.
У цих умовах грузинський консул взяв на себе забезпечення евакуації іноземних консульств та іноземців з Одеси. Для відправлення транспортів було створено спеціальну комісію на чолі з проф. С.Л.Аваліані. Її завдання полягали в перевірці документів усіх, хто бажав виїхати. Посадка на пароплав відбувалася в присутності консула та співробітників консульства, а також співробітників Одеської «надзвичайки», які перевіряли особу і багаж кожного пасажира. С.Л.Аваліані виїхав із першою групою. Невдовзі він розпочав роботу в Тбіліському університеті. Задля виїзду на батьківщину 20 травня 1919 р. до Одеси прибули члени грузинської місії і консульства в Києві на чолі з В.В.Тевзаєю та 125 грузинських громадян.
З метою допомоги всім, хто її потребував, грузинське консульство організувало їдальню для колишніх військовополонених і біженців грузинів та іноземців. Обіди відпускалися безоплатно грузинським військовополоненим і найбіднішим громадянам (їм видавалися вхідні картки, що убезпечитися від проникнення радянських робітників), а іноземні громадяни отримували дешеві обіди з двох страв за ціною близько 30 руб. (тоді як найдешевший обід у інших їдальнях коштував не менше 100 руб.). Досягти такої вартості обідів грузинському консульству вдалося завдяки вигадливості комісії: продукти закуплялися в найближчих селищах у власників — із перших рук. Крім того, військовополоненим і біженцям видавалася матеріальна допомога. За підрахунками О. І.Ушверідзе, його консульством було видано іноземним громадянам 206 тис. 812 руб. 75 коп. матеріальної допомоги, зокрема, вірменам — 55 000, французам — 57 314, англійцям — 30 100, азербайджанцям — 9 025, австрійцям — 5 000, італійцям — 17 440, полякам — 13 050, бельгійцям — 6 300, фінам — 1 250, грекам — 4 050, німцям — 21 245, румунам — 35, японцям, швейцарцям, американцям, туркам і шведам — разом 2 900 руб.
Із поверненням до Одеси білогвардійців вирішенням питання про долю іноземних представництв, які залишалися в місті, зайнявся головнокомандувач Війська Новоросійського краю генерал-лейтенант Михайло Шиллінг. З 26 серпня 1919 р. по 18 березня 1920 р. він керував штабом війська, презентуючи в Одесі білогвардійську владу. Вже 29 серпня О.І.Ушверідзе отримав листа за його підписом, в якому зазначалося: «Грузинське консульство припиняє своє існування. Ви можете звертатися до мене лише як приватна особа, а як грузинському підданому Вам належить звертатися через те іноземне представництво в м. Одесі, яке взяло на себе захист інтересів грузинських підданих».
Проте консул сподівався на збереження свого статусу. Та вже у вересні 1919 р. йому довелося залишити Одесу. Після отримання дозволу на виїзд 10 вересня О.І.Ушверідзе звернувся до Особливо уповноваженого з евакуації і біженців у Одесі з проханням вжити заходів щодо забезпечення виїзду «першим пароплавом» на батьківщину військовополонених, які залишалися на грузинському етапно-концентраційному пункті. Вони близько півроку очікували реевакуації й існували лише завдяки допомозі консульства. Консул гарантував, що жоден із цих звільнених військовополонених не перебував на радянській службі. Невдовзі питання виїзду були полагоджені. За рішенням О.І.Ушверідзе, зі співробітниками консульства на батьківщину вирушали, окрім 100 звільнених військовополонених ще 100 грузинських громадян.
Іноземні громадяни — мешканці Одеси (представники вірменської, естонської, німецької, польської, французької громад), прощаючись з грузинським консулом, висловлювали вдячність за його допомогу. Зокрема, голова Одеського німецького комітету Г.Тауберг наголошував: «Ваше ім’я золотими літерами буде занесено на сторінки історії цього важкого часу більшовицького панування».
В середині січня 1920 р. О.І.Ушверідзе повернувся до Одеси вже як голова Особливої економічної місії Демократичної Республіки Грузії на Півдні Росії та в Румунії. До складу місії увійшли також колишні співробітники консульства: О.Б Хвітія, В.М.Жоржоліані, Л.С.Муджирі, В.Д.Думбадзе. Поспіль із завданням відновлення грузинсько-українських торговельних відносин місія мала за мету і повернення Грузії пароплава «Брати Феофані». Через величезні затрати на його утримання під час очікування на звільнення від арешту в Одеському порту білогвардійцями й більшовиками, він, як зауважував О.І. Ушверідзе втратив матеріальне значення. Йшлося лише про питання принципу і державної гідності. Свою позицію як представника Грузії О.І.Ушверідзе окреслював у інтерв’ю місцевій пресі, наголошуючи, що його країна проти більшовизму. Такі виступи більшовики, що невдовзі повернулися в Одесу, йому не пробачили.
Діяльність грузинського консульства в Харкові.
Налагоджувати співпрацю з більшовицькою владою довелося консульству в Харкові. Першим очільником харківського консульського представництва наприкінці 1918 р. став консул Г. Георгобіані. Як висуванець грузинської громади на посаді віце-консула розпочав діяльність Костянтин Соломонович Цагарелі-Цагарейлішвілі. 34-річний виходець із кутаїських міщан отримав правничу освіту в Харківському університеті й мав досвід роботи юрисконсультом (працював в управлінні Мер-Херсонської залізниці в Харкові). До 1910 р. належав до членів РСДРП на Кавказі, за політичну діяльність неодноразово потрапляв під суд у Харкові, Воронежі, Новочеркаську, Грозному, був навіть приречений до страти. Після захоплення влади більшовиками він продовжив виконання своїх обов’язків, а в березні 1919 р. відповідно до наказу Голови місії Грузинської Демократичної Республіки в УСРР В.Тевзаї змінив консула Г. Георгобіані.
У радянській столиці Харкові іноземні консули працювали під безпосереднім контролем Народного комісаріату закордонних справ УСРР. К.Цагарелі отримав у цей час від грузинського дипломатичного представництва в РСФРР право на встановлення ділових стосунків із усіма державними і громадськими установами в Харкові та підвищення статусу до консула з дипломатичними повноваженням. Штат генконсульства, секретарем у якому був рідний брат генконсула — Григорій Цагарелі, складав 7 осіб. Резиденція консула розташовувалася в його помешканні на вул. Дмитрівській, буд. 15. Нові повноваження К.Цагарелі українське радянське зовнішньополітичне відомство зустріло насторожено. Тим більше, що він не зголосився до Іноземного підвідділу Харківського губвиконкому і не отримав дозволу місцевої радянської влади на печатку.
Проте генконсул намагався активно виконувати свою місію в частині захисту прав та інтересів грузинських підданих. Серед перших звернень консула до уряду радянської України було прохання про сприяння безперешкодному отриманню дипломів грузинськими студентами, які здобували медичну освіту в харківських вишах, та поверненню їх після закінчення навчання на батьківщину з огляду на гостру потребу Грузії в лікарях. За його відомостями, в Харкові завершували курс навчання 12 вихідців із Грузії: 10 юнаків і 2 дівчини.
Підписання 7 травня 1920 р. Грузинською Демократичною Республікою мирного договору з радянською Росією і визнання відповідно п. 1 цього договору Грузії незалежною державою змінювало статус грузинських громадян в УСРР на іноземців та актуалізувало консульські обов’язки К.Цагарелі в УСРР. Вже через два тижні після підписання договору, ґрунтуючись на вимогах Декрету робітничо-селянського уряду УСРР від 13 лютого 1919 р. і наказу Головного санітарного управління від 21 квітня 1920 р. про звільнення іноземних громадян від військової повинності та звільнення мобілізованих, він порушив перед українською владою питання про термінове доповнення згаданих актів нормою про грузинських громадян. У відповідь консул отримав роз’яснення, що норми декрету від 13 лютого не поширюються на грузинських підданих, оскільки між Україною і Грузією немає договору. А в Росії нові «іноземці»-лікарі звільняються від військової повинності за умови, якщо вони отримали освіту не в Росії. Піддані держав, з якими уряд РРФСР уклав або збирався укласти угоди, що не поширювалися на УСРР (Грузія, Латвія, Литва, Естонія), підлягали звільненню від військово-санітарної служби лише в тому випадку, коли вони були мобілізовані не на території УСРР.
Проте НКЗС УСРР розпорядився вважати недійсними офіційні документи, видані грузинським консулом, а його самого – приватною особою. 3 червня секретар НКЗС особисто роз’яснив К.Цагарелі, що його діяльність може вважатися легітимною в Харкові лише за умови підписання договору про мир і дружбу Грузинської Демократичної Республіки з Українською СРР.
Зі свого боку К.Цагарелі висловив прохання щодо донесення до грузинського уряду інформації про скрутне становище співробітників консульства, що проживають у Харкові, крім того, «без усяких прав і права виїзду на батьківщину». Допомоги і сприяння в виїзді в Грузію потребувала й грузинська інтелігенція, що мешкала в Харкові (один професор, 15 лікарів, три юристи). Вони прагнули залишити радянську Україну «хоч завтра». Намагався знайти підтримку К.Цагарелі і в особі Г.С.Лордкіпанідзе. Вітаючи його з призначенням на посаду в Військовому міністерстві, він констатував, що попри свій статус «напіввигнаного консула», все-таки проводив роботу, не «зайву» для міністерства закордонних справ Грузії. Консульство проіснувало до 17 червня 1920 р., коли його діяльність було припинено до «оформлення відносин» між Україною і Грузією. А 8 липня уповноважений Харківської Губернської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією, саботажем і спекуляцією Гуве здійснив допит К.Цагарелі, спершу — як свідка.
Крапку в протистоянні було поставлено рішенням Москви. Х.Раковський отримав розпорядження з РСФРР «войти в сношение для выработки соглашений для восстановления между собой нормальных взаимоотношений с общими экономическими интересами». Відповідну ноту № 7233 від 30 липня скерував Х. Раковському міністр закордонних справ Грузії. Доручення щодо проведення попередніх переговорів із українською стороною «для відновлення нормальних відносин» як Повноважний представник Грузії отримав Г.Ф.Махарадзе. Питання щодо місця і часу проведення переговорів він порушив телеграмою 26 листопада 1920 р. Копію телеграми отримав і консул К. Цагарелі. Місцем переговорів було обрано 1 грудня 1920 р. Москву, а вже 4 грудня Харків засвідчив готовність негайно їх розпочати.
31 січня 1921 р. у Москві між РСФРР, УСРР і Грузією було підписано загальний договір. З українського боку договір підписав повпред УСРР Ю.М.Коцюбинський, з грузинського – Г.Ф.Махарадзе. Договір містив положення про взаємне визнання суверенітету, започаткування дипломатичних та консульських зносин, встановлення принципу найбільшого сприяння в економічних зв’язках, повернення пам’яток мистецтва та архівів.
Відтак 20 лютого 1921 р. К.С.Цагарелі мав аудієнцію у Х Г.Раковського, вручив йому свій «мандат» і формально отримав повноваження генерального консула в Харкові з правом користуватися прямим проводом, як у Раднаркомі, так і у центральному телеграфі, для зносин із представниками Грузії в Одесі, Києві, Москві та грузинським урядом у Тифлісі. Його родину, родину секретаря консульства, співробітника консульства М. Р.Клігулашвілі та родину кур’єра С.С. Татарішвілі на початку березня 1921 р. у НКЗС було поставлено на облік для забезпечення продовольством. Однак підписана угода підлягала ратифікації, якої через захоплення Тифлісу більшовиками 25 лютого 1921 р. не відбулося. На той момент К.С.Цагарелі не отримав офіційного повідомлення про визнання його повноважень урядом Української СРР і фактично не розпочав їх виконання.
В ніч з 8 на 9 березня до помешкання К.С.Цагарелі як «представника Грузії» завітали непрохані гості з Особливого відділу НК, щоб оголосити йому про домашній арешт. Напередодні з подібним формулюванням було арештовано в Одесі О.І.Ушверідзе, але вже 11 березня його випустили, розглядаючи колишнього консула як приватну особу, до якої застосування мір, аналогічних до представників Грузії, визнавалося «непорозумінням». Припис поширювався не лише на К. Цагарелі, але й на його дружину та її батьків, котрі не були громадянами Грузії. За розпорядженням наркома закордонних справ Х.Раковського під час оголошення консулові рішення був присутнім секретар Бюро реєстрації іноземців при НКЗС УСРР А.Б.Стахов. Цей момент та формулювання підстав щодо арешту консула дали підстави думати йому, що арешт відбувся з відома Х. Раковського і не з причин особистого характеру. Скориставшись присутністю А.Б.Стахова, К.Цагарелі висловив до НКЗС УСРР три прохання: дізнатися про взаємини України з Грузією; забезпечити його харчами на час арешту; зменшити кількість представників Особливого Відділу (оскільки «сторожити» його залишилося аж 4 особи). До уваги було прийнято лише другий пункт. Водночас, використовуючи всі можливості для роз’яснення ситуації, К.С.Цагарелі скерував до Х. Г. Раковського ноту протесту. В ноті наполягав на тому, що не вчиняв жодних дій, які могли спричинити ні його арешт, ні навіть протест з боку УСРР, так само як і його уряд не припускався ніяких «недружніх» дій щодо українського уряду, його представників чи громадян та констатував, що допущення зовнішньополітичним відомством його арешту може мати наслідком «надрив добрих відносин між двома Республіками». Однак його протест залишився без розгляду.
Перебування на консульській посаді й контакти з грузинською опозицією для Костянтина Цагарелі спричинили новий арешт у 1930 році. Тоді він провів два місяці у в’язниці і вийшов на волю. Працював у Харківській обласній колегії захисників як адвокат. Новий арешт восени 1937 року не залишив сподівань на порятунок. Йому висунули звинувачення в проведенні активної меншовицької діяльності, особистих зв’язках із українськими контрреволюційними колами та меншовиками Закавказзя. Під час допитів К.Цагарелі відкидав звинувачення, але не заперечував, що вважав українських «націоналістів» реальною силою, спільна боротьба з якими могла привести до звільнення України і Грузії. Сподіватися на помилування після такого зізнання людині, яка близько зналася з Остапом Вишнею, Лесем Курбасом, обговорювала з Василем Вишиваним тактику спільних дій, сприяла культурному зближенню українського і грузинського народів, влаштовуючи гастролі в Харкові театру Олександра Ахметелі не доводилося. 22 вересня 1938 р. на закритому судовому засіданні йому було винесено й негайно виконано вирок у формі вищої міри покарання з конфіскацією всього належного йому майна.
Висновки
Розвиток започаткованих 1918 року українсько-грузинських дипломатичних відносин у 1919–1921 рр. зумовлювався перебігом подій Української революції. Організаційними формами офіційного представництва Української Народної Республіки в Тифлісі й Батумі та Демократичної Республіки Грузія в Одесі та Харкові стали в цей період надзвичайна дипломатична місія та консульські установи (генеральне консульство, консульство). Забезпечення діяльності цих установ покладалося на українських і грузинських дипломатів: І.Г.Красковського, Л.І.Лісняка, Є.П.Засядька, В.В.Тевзаї, О.І.Ушверідзе, К.С.Цагарелі. Правові засади заснування грузинських дипломатичних та консульських установ у Києві, Одесі та Харкові втратили в умовах захоплення українських територій більшовиками (а в Одесі — неодноразовою зміною влади, за яку змагалася ще й Добровольча армія) легітимність. Представництво Демократичної Республіки Грузія в Києві припинило свою діяльність в травні 1919 р., а його очільник В.В.Тевзая вирушив через Одесу на батьківщину. Восени того ж року через заборону діяльності грузинського консульства в Одесі владою Добровольчої армії залишив місто консул О.І.Ушверідзе. Йому довелося не лише забезпечувати діяльність Генерального консульства Грузії в Одесі в умовах переходу влади в місті від Добровольчої армії до більшовиків і навпаки, а й організовував роботу консульської колегії та допомогу іноземним підданим у найскладніших умовах. Останнім офіційним представником Грузії вже в радянській Україні, який продовжував діяльність створеного 1918 р. консульства в Харкові був К.С.Цагарелі. Він мав завдання захищати права та інтереси грузинських громадян, однак його визнання новою владою було поставлено в повну залежність від визнання Грузією УСРР. Відтак грузинському консулові доводилося балансувати між своєю неполітичною місією і політичними цілями більшовиків.
Представництво незалежної України на Кавказі в умовах захоплення її території більшовиками здійснював І.Г.Красковський. Очолюваній ним Надзвичайній дипломатичній місії УНР на Кавказі підпорядковувалися також консульські установи, створені ще 1918 р. Йому вдалося на певний час легітимізувати діяльність цих установ і навіть призначити консула для української громади в Криму. Загалом дипломатові доводилося вирішувати політичні (забезпечення визнання держави, яку вони представляли, іншими країнами; проведення переговорів щодо створення антибільшовицьких блоків), економічні (налагодження товарообміну), гуманітарні (організація повернення колишніх військовополонених і біженців на батьківщину, забезпечення матеріальної допомоги і харчуван- ня) та господарські (пошуки приміщень для розташування установ та їх матеріальне забезпечення) проблеми.
Припинення функціонування дипломатичних і консульських установ обох країн в 1921 р. зумовлено діями більшовицької Росії та порушенням нею норм міжнародного права по відношенню до дипломатичних представників іноземних держав. Практично всі ключові особи, пов’язані з розвитком українсько-грузинських дипломатичних відносин у 1919– 1921 рр., були піддані репресіям. І.Г.Красковському вдалося вижити, а К.С.Цагарелі й О. І. Ушверідзе були в різний час розстріляні. В електронній базі даних «Сталинские списки из Грузии» прізвища Костянтина Цагарелі немає. Очевидно, що задля історичної справедливості пам’ять про першого грузинського консула в Україні, який чесно виконував свої обов’язки, слід відновити. Українсько-грузинські дипломатичні та консульські зносини, започатковані 1918 р. відновлені вже за доби незалежності України і Грузії.
Україна і Грузія у міжнародних відносинах: історія та спільні виклики сучасності. До століття встановлення дипломатичних відносин. Збірка наукових праць
Виставка архівних документів:http://sshdir.org.ua/ukrayina-gruziya-100-rokiv-tomu/