Роман Марія Александр Шептицький (таке ім’я він отримав при хрещенні) походив зі стародавнього русинського роду. Першу освіту здобув удома, у с. Прилбичі (тепер – Яворівський район Львівської області). Потім навчався в гімназії у Кракові, в університеті у Вроцлаві, в колегії єзуїтів у Хирові. У 1888 р. Шептицький вступив до Добромильського монастиря отців Василіян, де склав чернечі обіти і прийняв ім’я Андрей. Одночасно він продовжував навчання у Краківському університеті. В 1892 р. єпископ Юліан Пелеш висвячує його на священника. 2 лютого 1899р. імператор Франц Йосиф I номінував Андрея Шептицького на Станіславського єпископа, а вже 17 грудня 1900 р. він був номінований Галицьким митрополитом. На цій посаді Шептицький залишався до кінця свого життя.

 

         Перш за все він здійснив реформу богословської освіти, яка надала можливість готувати високоосвіченних священників. Увів у церковне богослужіння живу українську мову. Шептицький віддав багато сил освітянсько-виховній та видавничій діяльності, створив у Львові вісьмикласну класичну гімназію, підтримував українське приватне шкільництво, щедро спонсорував українські культурно-просвітницькі товариства. За його ініціативою у 1905 році був створений Львівський національний музей та – 1914 року український університет у Львові. Росія та Польща виступили категорично проти його заснування. Шептицький «розумів добре вагу українського університету не тільки для розвою української науки, але в тодішніх політичних і міжнародних умовинах уважав його й за найпевнішу легітимацію перед світом самостійності українського народу».

         З того часу, коли Андрей Шептицький очолив церкву, український національний рух на Галичині значно посилився завдяки його бурхливій діяльності.  Як митрополит, Шептицький двічі відвідав Росію (1907, 1912 рр.) та Білорусь. Він був не тільки провідником української національної ідеї, але й палко підтримував білоруську національну ідею. «І я не знаю, чи наші білоруськи брати мали в недалекому минулому такого оборонця свого національного і церковно-релігійного життя, як ним був Митрополит Андрей».

         «Митрополит Андрей бажав зблизити до католицької Церкви не тільки православних українців, але й увесь Схід <…>». При цьому католицтво він розумів у широкому екуменічному сенсі. Шептицький «уявляв собі унію <…> у виді українського патріархату в Києві, що, визнавши примат папи, був би зовсім самостійним і юрисдикційно і організаційно <…>».

      

         «<…> ідея з’єдинення роз’єднаного християнського світу була домінуючою ідеєю <…> Андрея. <…> З’єднання Церков вважає він післанництвом свого життя».

         Все це стало приводом для арешту митрополита під час окупації Львова російським військом у 1914 році. «В очах російського командування <…> дійсним провідником галицького «мазепинства» був митрополит Шептицький <…>» 

         Митрополит перебував на засланні у Росії до 1917 року, але й там він не припиняв своєї екуменічної діяльності. 29 – 31 травня 1917 року він зібрав собор Російської греко-католицької церкви, екзархом якої призначив Леоніда Федорова.

         Андрей Шептицький вів також активну політичну діяльність, був депутатом Віденського парламенту та Галицького сейму. Найбільшим його політичним досягненням стала у 1914 році домовленість з польською стороною про виборчу реформу, яка б збільшила політичне представництво українців у Галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна.

До кінця свого життя (помер 1 листопада 1944 року) митрополит лишався вірним сином українського народу, незважаючи на мінливі і дуже складні політичні події. Він завжди дотримувався принципів гуманізму. «Хто з Митрополитом зустрічався, той з певністю ствердить, що Митрополит був наскрізь  <…> «людською» людиною». «<…> ця людина <…> мала в своєму духовному «Я», що її ставило понад пересічність, щось, що робило її великою і небуденною людиною». «Митрополита любили й шанували свої і чужі, його цінили й подивляли люди різних національностей, різних віровизнань та різних переконань… А  водночас його не розуміли, не раз свої найближчі й чужі, приятелі і противники, католики і православні. <…> Не дивуймося цьому: людство цього століття просувається крізь життя приземним поїздом. Митрополит Андрей плив крізь нього надземним повітроплавом…»